Подальше входження України у світовий освітній простір супроводжується суттєвими змінами в педагогічній теорії і освітній практиці. Основна засада, на якій ґрунтується загальна орієнтація навчальної та виховної роботи – скерованість на розвиток особистості. Такий підхід потребує перегляду змісту загальної середньої освіти та пошуку нових педагогічних технологій. Це дасть змогу уникнути авторитарних способів передачі знань учням, оскільки суб’єктами пізнання вони можуть стати лише тоді, коли освіта для них стане життєвою потребою.

Демократизація управління і надання школам професійної свободи сприяли виникненню в Україні різних інноваційних проектів. Більшість шкіл працюють зараз за програмами розвитку, які успадкували ідеї відомих педагогів-гуманістів минулого: сучасні концепції розвивального навчання, діалогового навчання, формування виховних систем, корекційного навчання, особистісно орієнтованого навчання; навчання за авторськими програмами.

Вибір, який ми, дорослі, робимо за дитину, - справа серйозна, адже, обравши один шлях, ми відмовляємося від інших: розвиваючи одну сторону дитячої душі, ми не стимулюємо, а часом навіть блокуємо можливості розвитку інших якостей. Висунутий ще в сімдесяті роки XX ст. міжнародною комісією під орудою Едгора Фора в доповіді "Вчитись бути” заклик створити "Школу Нового покоління” (ШНП) отримує дедалі більшу підтримку вчителів, батьків, громадськості.

 Отже, школа нового покоління повинна:

  • зберегти здоров’я й емоційний стан кожної дитини; 
  • навчити дитину вчитися, надати їй можливість займатися самостійними пошуками і досягати прогресу в індивідуально вибраному напрямку; 
  • розвивати інтелектуальні здібності дитини: її мовлення, мислення, пам’ять, увагу, уяву; 
  • забезпечити дітям можливість набувати навчальних, артистичних, етичних і практичних навичок для успішної майбутньої діяльності в демократичному суспільстві; 
  • допомогти учневі реалізувати свій творчий потенціал; 
  • забезпечити школярам максимально широку освіту, допомогти їм знайти коло власних інтересів; 
  • виховати людей, що вчитимуться все життя; 
  • формувати в учнів навички спілкування та співробітництва й виховувати ті людські якості, вміння, які необхідні в спілкуванні й спільних справах. 

Сьогодні центром педагогічних проблематик є не школа як навчальний заклад, не навчальні програми і навіть не вчитель, а учень. Зі зміною пріоритетів в освіті іншим стає ставлення до учня: оскільки він володіє здатністю до саморозвитку і самовдосконалення, то і є не об’єктом, як вважалося раніше, а суб’єктом пізнання. Учень має не лише брати активну участь у процесі сприймання та засвоєння знань, а й мати стосовно них власну позицію, бути спроможним застосовувати вивчене на практиці, творчо переосмислювати, співвідносити здобуті результати з перспективами свого майбутнього. 

Становище вчителя втратило ту стабільність, яка базувалася на традиції у взаєминах старшого й молодшого, досвідченого й недосвідченого, на тривалій ідеологічній консервативності та соціально-економічній стабільності. Нові технології інформації та комунікації відкрили й нові способи доступу до знань, відтісняючи педагога. Сучасний учитель – це посередник між знаннями та особистістю. Він залишається авторитетним для учня, якщо не претендуватиме на роль єдиного носія істини, якщо вестиме учня шляхом розвитку і становлення до здатності автономного існування та самостійного оволодіння різними видами діяльності впродовж життя. 

Нинішні соціально-економічні умови буття, попри всю неоднозначність їх характеристик, мають позитивні для розвитку особистості моменти.         Зокрема, вони є особистісно орієнтованими у тому розумінні, що спонукають особистість до професіоналізму, якнайповнішого розкриття та індивідуального способу виявлення своїх потенційних можливостей. У цей процес втягнуті вчитель і учень, але вчитель його ще й спрямовує. Щоб бути здатним до пробудження особистості учня, розкрити його суб’єктивний світ, учитель сам має бути особистістю сучасною, у якій закладена вся повнота життєвого, фахового, творчого багатства. Такий педагог буде конкурентноздатним посередником між учнем та істиною.

Який він, учитель традиційної школи? Як ми знаємо, будь-яка професія деформаційна. Серед професійних педагогічних деформацій, породжених традиційною школою, можна виділити головні:

  • стереотипізація мислення (опір новому, нездатність зійти з протоптаної доріжки);
  • агресивність (досить часто у прихованій формі);
  • авторитаризм (учитель — істина в останній інстанції);
  • інертність;
  • комунікативна замкненість;
  • неадекватна самооцінка (найчастіше завищена).

Під час анкетування освітян на прохання схарактеризувати гарного вчителя були виділені такі ознаки:

  • компетентність,
  • працелюбність,
  • порядність,
  • урівноваженість,
  • чесність,
  • пунктуальність,
  • відповідальність,
  • допитливість,
  • емоційну стабільність,
  • азартність,
  • толерантність,
  • почуття гумору,
  • здатність до співпереживання,
  •  розкріпаченість,
  • любов до дітей,
  • демократичність.

Якщо кінцевим продуктом функціонування освітнього закладу вважати особистість учня як соціалізованого індивіда, істоти, що включається в суспільні стосунки, то процес його соціалізації повинен протікати в максимально сприятливих для цього умовах. Створити їх не важко. Наведемо приклади деяких нововведень, які успішно прижилися у шкільній практиці:

  • педагогіка вимог перетворюється в педагогіку порад (замість слів «ти повинен», уживаються слова «ти маєш можливість»);
  • учитель як єдине джерело інформації перетворюється в людину, що має одну з рівноправних думок;
  • учитель і учень рівноправні партнери, наділені однаковою мірою свободи вибору форм діяльності;
  • учитель і учень учаться один у одного, учень не забуває подякувати вчителю за мудру пораду, учитель учню — за цінну ідею;
  • в основі стосунків — повна довіра;
  • спілкування — необхідна умова для власного самовдосконалення, найефективніша форма роботи;
  • учні здатні до корекції вчительської діяльності, можуть оцінити ефективність методів і форм роботи, унести свої пропозиції до організації певних етапів діяльності.

Україною проголошено курс на інноваційний розвиток освіти, що передбачає перехід на нові освітні технології. Як ми знаємо, педагогічна технологія — це продумана в деталях модель спільної педагогічної діяльності з проектування організації та проведення навчального процесу з безумовним забезпеченням комфортних умов для вчителя й учня (В. Монахов). Ось чому саме відповідний тип стосунків у цій суб’єкт — суб’єктній взаємодії та забезпечує сам інноваційний процес.

Технологія педагогічної взаємодії в контексті сучасного підходу до освіти – це мистецтво тонких взаємин між людьми в процесі виховання. Вимога сьогодення – переорієнтація вчителя на перехід від маніпулятивної, авторитарної педагогіки до педагогіки особистісно орієнтованої, комунікативної.

Одним з цікавих досліджень, яке виявило роль педагогічного спілкування, був експеримент, що увійшов в історію педагогіки як "ефект Пігмаліона”. Що він являє собою? Американські психологи Розенталь і Джекобсон проводили психологічне обстеження школярів, визначаючи рівень їхнього розумового розвитку. По закінченні роботи вони повідомили, що в класах є учні з високим інтелектуальним потенціалом, і назвали прізвища цих дітей. Під час експерименту вибір того чи іншого учня відбувався випадково, із списку, тобто вчителям повідомлялися прізвища дітей, які насправді мали різні успіхи і здібності, але дослідники приписували їм значно вищий ніж у інших, потенціал розвитку, спираючись на наукові відомості. минув час, і сталося незвичайне. Психологи повторно обстежили учнів і виявили певні успіхи в їхньому розвиткові, але найбільше – в тих, на кого було вказано раніше. Чому так сталося? Адже прізвище було названо випадково. Чим зумовлений такий прогрес? Поставимо себе на місце вчителів. Дізнавшись про неабиякі можливості своїх вихованців, вони, звичайно, звернули увагу на цих дітей. Навіть якщо рівень знань дитини був вельми невисокий, учитель замислювався, чому він не помітив у неї здібностей, уважніше придивлявся до неї, а це змінювало його ставлення до учня і характер стосунків у цілому. Вчитель, як Пігмаліон, у класі через атмосферу уваги і піклування, доброзичливої вимогливості і любові створював умови для ефективного розвитку дитини.
Професійне педагогічне спілкування – комунікативна взаємодія педагога з учнями, батьками, колегами, спрямована на встановлення сприятливого психологічного клімату, психологічну оптимізацію діяльності і стосунків. Непрофесійне педагогічне спілкування, навпаки, породжує страх, невпевненість, спричинює зниження працездатності, порушення динаміки мовлення і в результаті появу стереотипних висловлювань у школярів, бо у них зменшується бажання думати і діяти самостійно. Зрештою, виникає стійке негативне ставлення до вчителя, навчання. Почуття пригніченості предметом у школі – насправді учителем – у деяких учнів триває впродовж багатьох років. Замість радості пізнання і спілкування з’являється відчуженість. 
Повноцінне педагогічне спілкування є не лише багатогранним, а й поліфункціональним. Воно забезпечує обмін інформацією і співпереживання, пізнання особистості і самоутвердження, продуктивну організацію взаємодії. Обмін інформацією і ставленнями реалізує комунікативний бік спілкування, пізнання особистості і самоутвердження – перцептивний, а організація взаємодії – інтерактивний.

Орієнтація на поліфункціональність спілкування дає змогу вчителеві організувати взаємодію на уроці і поза ним як цілісний процес: не обмежуватися плануванням лише інформаційної функції, а створювати умови для обміну ставленнями, переживаннями; допомагати кожному школяреві гідно самоутвердитися в колективі, забезпечуючи співробітництво і співтворчість у класі.